Не тільки вчити, а й виховувати.

Освіта молоді та просвіта населення завжди були в центрі уваги українського суспільства. Київський князь Володимир, охрестивши в 988 Русь, відкрив у великих містах школи “книжного вчення”, а Ярослав Мудрий заснував при збудованому ним Софіївському соборі бібліотеку та артіль перекладачів. При княжому дворі в цей час перебували й виховувались діти багатьох володарів європейських королівських дворів (англійського, норвезького, данського, угорського, шведського, польського тощо). Та княжі міжусобиці, набіги кочівників зруйнували Київську Русь. 

Центр освіти перемістився до західноєвропейських шкіл та університетів-медичної школи в Салєрно, юридичної школи в Болоньї, Сорбонни, Оксфордського, Кембриджського, Ягелонського, Гейдельберзького та інших університетів. І на диво в них з’явилися русичі. Вони проявили себе тут не лише як старанні студенти, а здобувши вищу освіту кращі з них стали професорами, ректорами, церковними ієрархами, військовими діячами, засновниками вищих шкіл у себе на Батьківщині (Юрій Дрогобич, Іван Ужевич, Петро Могила, Варлаам Ясинський, Сильвестр Косів, Мелетій Смотрицький і багато інших). У 1491 р. у Західній Галичині з’явилися перші друковані староукраїнською мовою книги. У світі є лише 4 народи, які мають друковані книги, так звані інкунабули, видані до 1500 року. До цих народів відносять німців, чехів, хорватів та українців.

Повернувшись з Європи після кочового затишшя русичі, за сприяння прогресивних царедворців та проукраїнськи налаштованої знаті, не лише організовують у себе вищі навчальні заклади — Острозький (1576-1636) та Києво-Могилянський (1632-1817) колегіуми (академії), а й допомагають відкривати такі заклади в Московії (1687 р. — Еліно-грецький колегіум, 1725 р — Петербурзьку Російську академію наук з університетом, головним училищем й інститутом педагогії, Велико-Новгородську, Смоленську, Архангельську, В’ятську, Суздальську, Казанську семінарії і ін. З’явилися врешті й перші українські університети — Харківський (1805), Київський (1834), Одеський (Новоросійський),1859р.), мережа спеціальних закладів вищої освіти.

Так, долаючи всі незгоди та негаразди, Україна-Русь збудувала повнокровну, самодостатню вищу освіту. У 1991 р. на час проголошення незалежності України в ній було 158 вищих навальних закладів. Нині в Україні функціонує 505 вищих навчальних закладів І-ІІ рівня акредитації та 349 ІІІ-IV рівня акредитації. Система вищої освіти України охоплює майже 2,5 млн студентів.

За роки незалежності кількість студентів навчальних закладів ІІІ-IV рівнів акредитації збільшилася майже у 2,5 рази.

Навчальний процес у нас довший час був навчально-виховним і це особливо важливо, тому що ми готуємо не просто фахівців, а інтелігенцію, яка, посідаючи відповідні посади, виконує в той же час державотворчу місію.

В країні відбувається гібридна війна, яка включає не лише збройне протистояння сторін, а й політичну, дипломатичну, економічну, торговельну, інформаційну боротьбу з використанням різних, відомих і невідомих раніше методів, з руйнуванням добросусідських стосунків між окремими народами. Всі ми нині, свідомо чи випадково стали учасниками цієї гібридної війни, кожен на своєму місці, кожен на своєму фронті. І до цього потрібно бути готовим, тому що боротьбу виграє лише той, хто до неї краще підготований, хто має міцний тил. Україна — миролюбива країна, ми ніколи ні на кого не нападали, ми все життя захищалися. Здобувши незалежність, Україна, в ім’я збереження миру на планеті, відмовилася від ядерного потенціалу і потужного військово-промислового комплексу. Відчувши нашу «слабинку» у військовому плані, Росія, за надуманими аргументами, втягнула нас в гібридну війну, анексувала у нас Крим. А Польща, згадавши, що Волинь була напередодні Другої світової війни під її юрисдикцією і що в часи німецької окупації їй не вдалося повернути Волинь у свої володіння, звинуватила Україну в тому, що УПА, захищаючи Волинь від поляків, проявила ознаки геноциду проти поляків. Це неправда, груба неправда, але польський Сейм підтримав цю юридично не правочинну версію, ігноруючи історичними фактами, а саме:

в 1918 р. поляки, за підтримки Антанти, напали на молоду Західно-українську республіку, яка не витримала протистоянь;

в 20-30-х роках Постверсальська Польща, запровадивши авторитарний режим на Волині, проводила тут політику полонізації, колонізації, ревіндикації та руйнування церков, пацифікацію населення, ув’язнення українців у спеціально створеному концентраційному таборі Береза Картузька;

здійснюючи репресії проти українців та спалювання українських сіл на Холмщині;

продовживши антиукраїнські репресії на Волині в 40-х роках, створення тут еміграційним урядом в Лондоні мережі опорних підпільних баз, підрозділів Армії Крайової (АК) та формувань сільської самооборони і спричинивши велику кількість жертв, завинили значно більше перед українським народом, ніж віднесені польським урядом до звинувачень України в геноциді.

Нарешті, неетично обговорювати на засіданні польського Сейму поведінку дружньої країни у викривленому аспекті, ставити перед Україною вимоги відмовитися від вшанування своїх національних героїв тощо.

Ці питання, в значно ширшому аспекті, ми висвітили в своїй книзі (В.Яблонський, О.Яблонська. Нескорена Волинь, К., 2017), яку рекомендуємо використати у виховній роботі з молоддю, студентами, громадянами України, оскільки кожен громадянин, особливо сьогодні, повинен знати свою історію, а ці питання, на жаль, недостатньо висвітлені в підручниках з історії України.

Обговорюючи це питання на 100-річницю Української революції та 75-у річницю створення УПА, хотілося б, щоб наші люди, особливо молодь, не лише усвідомила їх глибинну суть, їх значення в збереженні національної пам’яті, в формуванні почуття патріотизму, а й щоб сприйняла їх за свої і захищала їх від всіляких наклепів та нісенітниць. А це вимагає від нас значного поліпшення виховної роботи. Згадаймо, яку роль відіграв патріотизм на Майдані, яку роль він відіграє нині в АТО. В той же час, через три роки після Майдану ми все голосніше говоримо про участь якихось нездорових сил в Майдані, поведінку яких до сих пір відповідні органи не можуть оцінити за браком доказів. Тобто, і тоді, і нині ми не завжди можемо розібратися, хто є хто і відповідно оцінити їх діяльність.

Наступне, значна частина громадян України, в зв’язку з економічною скрутою, виїхали і виїжджають на роботу за кордон. Діти багатьох з них навчаються у тамтешніх школах. Наскільки в них зберігається наше українське зерно і що вони привезуть з собою в Україну (не менше половини з них таки повернеться в Україну, хоча би до бабиної хати).

І ще одне. Значна частина нашої молоді навчається в польських університетах. Чи усі вони є захисниками України в товариських диспутах та у своїй душі? Це не легко зробити, оскільки багато з них не отримали в Україні відповідного виховання. Яку лінію вони займають в дискусіях, чи не перейшли на польське? Є дані, що частина з гордістю переходить.

Отже, те ядро, яке у нас є, ми повинні шанувати, оберігати від «навроків», шліфувати в своєму колориті (а він же є у нас!) і допомогти їм стати тими українцями, які нині конче потрібні Україні. Конкретних прикладів польсько-українського протистояння на Волині в часи війни в даній статті не наведено, вони є в книзі, хоча над одним пропоную задуматися.

В 1947 р. польський уряд, за домовленістю з партійним і державним керівництвом СРСРПНР та ЧСР вирішив провести (з використанням військ цих країн) депортацію українців з їхніх етнічних територій, — ЛемківщиниНадсянняПідляшшя і Холмщини на території, що до 1945 року належали Німеччині, що викликало закономірну рішучу протидію національно-патріотичних сил. 28 березня в постанові Політбюро ЦК ПРП писалося :«В рамках репресивної акції щодо українського народу постановлено: 1. Швидкими темпами переселити українців і змішані родини на повернені території (передусім північну Пруссію), не утворюючи компактних груп і не ближче, ніж 100 км від кордону».

Проект організації «Спеціальної акції «Вісла», починався з речення: «Остаточно вирішити українську проблему у Польщі».

  • 22 квітня — у Сяноці почав «працювати» Військовий суд, який засудив протягом трьох місяців 173 українців на смертну кару, 58 на довічне ув'язнення і 79 на кару до 15 років ув'язнення.
  • 23 квітня була прийнята постанова Політбюро ЦК ПРП у справі ув'язнення «підозрілих українців» у концтаборі в Явожні.
  • 9 травня — з Освєнціма до концентраційного табору в Явожні прибула перша група українців. В'язнем № 1 була Марія Баран, нар. 10.III.1929 р. (18-річна дівчина!).
  • 22 травня — у лісі біля Лішної Сяніцького повіту розстріляно першу групу українців, засуджених на смерть Військовим судом Оперативної групи «Вісла». Серед страчених була дівчина Розалія Мілько.
  • На 31.07.1947, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концентраційному таборі в Явожні 3800 чол., убито 655 чол., заарештовано 1466 членів українського руху Опору.

Скажіть, а це не геноцид? чи може щось страшніше? Звинувачуючи нас, може треба раніше на себе подивитися?

А тепер самі судіть, що таке «добро» і «зло», правда і брехня.

Таким чином, основним змістом, а вірніше, головними провинами Польщі у виникненні Волинської трагедії були:

  • збройний напад поляків у 1918 р. на молоду Західноукраїнську республіку, що обумовило її  поразку;
  • порушення Польщею умов Варшавського договору про спільну боротьбу з більшовиками і  підписання договору з Радянською Росією та інтернування вояків УНР в таборах;
  • запровадження Постверсальською Польщею в окупованій Західній Україні авторитарного режиму з полонізацією, колонізацією, ревіндикацією, руйнуванням церков, пацифікацією та ув’язненням українців у спеціально створеному концентраційному таборі Береза Картузька;
  • розстріли полонених галичан-захисників Карпатської України на Верецькому перевалі в 1939 році;
  • переселення українців з Польщі та поляків з України, організація операції «Вісла» з численними людськими жертвами;
  • репресії проти українців Закерзоння, які, перекинувшись через річку Буг на Волинь стали тою іскрою, яка розпалила багаття Волинської трагедії.

Згадаймо всім відоме правило громадянина – знати історію своєї держави. Саме тому ми взяли на себе місію – ліквідувати білі плями в історії Волинської трагедії і допомогти нашим громадянам зрозуміти її.

 

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте